Різдво – найкраща пора, аби пригадати нещодавню мандрівку до Риги й поділитися знімками і враженнями від неї. Знимок у мене небагато, зате вражень назбиралось предостатньо =)
Зустріч у Ризі не була для мене чимось новим. Я вже двічі брала участь у Паломництвах довіри Тезе (у Берліні та Страсбурзі), вдруге зголосилась волонтером. Прибалтика також була мені знайомою – влітку 2015-го через Ригу їхала на проект в Естонію. Проте лише цього разу мені випала нагода відчути і зрозуміти, чим є Паломництво довіри насправді.
Для багатьох українців (і не тільки) Європейська зустріч молоді – це можливість недорого і в міру комфортно провести «новорічні канікули» в Європі. З відвіданням кількох міст, ночівлями в готелях, шопінгом, дегустацією місцевих страв і часто дуже поверхневим знайомством зі змістом самої зустрічі. Саме тому після першої поїздки я вирішила їхати на Тезе волонтером. У волонтерів коротший маршрут, менше зручностей (2 ночі в автобусі), більше обов’язків, зате прибувають вони на 2 дні швидше, контактують безпосередньо з організаторами (більше «занурення» у програму зустрічі) і поселяють їх зазвичай у сім’ях недалеко від центру міста. Останнє твердження (про поселення) мій новий «ризький досвід» поставив під сумнів.
До Риги ми прибули вранці 26-го грудня. Так рано, що нас ніхто не чекав і не зустрічав :) Традиційні ранкові процедури: черга в жіночий туалет, кава з автомата, домашні бутерброди і мандаринки… В очікуванні минуло більше години. Врешті нас зустріли організатори (волонтери, які прибули раніше від нас), ознайомили з загальною програмою та розкладом для волонтерів. Перед розселенням ми мали отримати «роботу» – невеликий аркуш паперу з роллю та обов’язками на час зустрічі. У Страсбурзі я займалась Welcoming Circulation – координацією руху приїжджих груп з України. Не дуже цікаво (більше часу стоїш у коридорі і стежиш за порядком), зате зовсім нескладно + робота на півдня: всі групи пройшли Welcoming – і ти вільний. Тоді я працювала з 6 до 12 год, по обіді гуляла містом.
У Ризі мені хотілося цікавішої та відповідальнішої роботи. Спершу зголосилася приймати хорватів, та для них уже набрали групу волонтерів. І от, коли я стояла біля столу з розподілом робіт і думала, що знову доведеться брати те, що залишиться – скоріш за все щось нудне й нецікаве, – до мене підійшла сестра Гражина і простягнула червону картку. Я знала, що жовті й блакитні картки – це робота в день приїзду усіх груп (28 грудня) на місці зустрічі. Жовта, наскільки пригадую, це інструктаж для груп та керівників, а блакитна – Circulation і ще щось схоже. Зелена картка – це робота в усі дні (роздача їжі, формування ліній роздачі, Circulation у місцях роздачі їжі..), її брали неохоче. А що ж означає червона?
З того, що я зрозуміла на початку, – потрібно їхати на парафію за межі Риги і там підготувати зустріч та поселення 50 учасників з різних країн. Туди важко добиратися, прямого транспорту немає, тому нас завезе місцевий пастор на машині. Сьогодні в Ригу ми вже не потрапимо. З 28-го нас чітко за графіком возитиме спеціальний автобус до Риги і назад.
Пізніше я зрозуміла, що ми з колегою відповідальні не лише за поселення, а й за організацію ранкових молитов, роботу в групах (поділ, визначення аніматорів) та новорічне святкування. Фактично зайняті будуть всі дні програми. Гудбай, вечірні прогулянки Ригою, море, Юрмала і мрії про подорожі в інші міста… ))
Згодом я неодноразово себе запитувала: як я на це так легко погодилася?! Ще й колегу без жодних зусиль підбила (Iulia Hrynkiv, спасибі тобі за те, що ти погодилась, без тебе було б дуже важко). І чому обрали саме нас – двох дівчат з України, а не, до прикладу, хлопців з Росії чи Білорусі?
Де ми жили? – У відпочинковому центрі «Trušu karaliste» (Rabbit Kingdom) посеред смерекового лісу. Без інтернету, магазинів і будь-яких благ цивілізації. Улітку там дуже гарно (http://trusukaraliste.lv/sveiciens_karaliste.html). Взимку, звісно, не так, під ногами болото, кролики й інша звірина гріються у клітках, відвідувачів практично немає.
Центр утримує фонд “Zilais Krusts” (Blue Cross), що працює з колишніми алко- і наркозалежними, в’язнями, бомжами і допомагає їм почати нове життя.
Ми їхали в машині, а пастор Карліс розповідав нам про своє життя, залежність і навернення до Бога. Згодом подібні історії ми чули від інших учасників спільноти.
Чи було мені страшно? Так, трохи. Значною мірою через невизначеність і купу питань, на які не було відповідей. Ми їдемо в місце, де живуть колишні бомжі, в’язні й алкоголіки. Я не знаю, чи можна їм довіряти. Я не уявляю, як і про що з ними спілкуватися. Я не знаю, чого від них можна чекати (пастор розповідав, що багато людей живуть у центрі деякий час, але потім починають знову пити і йдуть на вулицю). Я не уявляю, як це сприймуть інші учасники Тезе, котрі приїдуть 28 грудня і ЯК можна там святкувати новий рік!..
Як розмістити 50 людей на 35 ліжках у 7 кімнатах? Чи можна нагріти кімнати в будинку без центрального опалення за допомогою електрообігрівачів? Як ми організуємо ранкову молитву? Чи будуть серед приїжджих ті, хто вміє співати пісні Тезе? Чи буде достатня кількість аніматорів? Як ми поділимо людей на групи? Хто готуватиме сніданки для 50 осіб? Чи буде увечері гарячий чай? Що робити, якщо щось не працює? Наприклад, вибиває пробки, немає гарячої води, забита каналізація і т.д. Що робити, якщо бракує розеток для заряджання телефонів?
Що робити, якщо ніхто не приїде? Або спізниться? Або загубиться? Чи ми відповідальні за людей, коли вони в Ризі? Чим зайняти людей у вільний час? Що ми будемо готувати на новорічну вечерю? Чи це тільки ми удвох маємо готувати святковий стіл? Як влаштувати від’їзд французів 1 січня до Риги, якщо наш автобус відправляється о 14:30, а їм о 14 потрібно бути в Кіпсалі?.. Питань було значно більше. Часом хотілось забути про все, залізти під ковдру і чекати наступного дня. Але Юля не давала))
Дякую Богу, що не піддавалась паніці і з довірою прийняла все, що Він нам послав. Ці випробування допомогли мені зрозуміти й досвідчити, чим є паломництво довіри і яка мета щорічних зустрічей Тезе.
Так буває, коли опиняєшся в невідомому місці, з незнайомою мовою, іншими звичаями, культурою, потребуєш допомоги, – і раптом незнайомі люди легко йдуть на контакт – і ти встигаєш на літак, знаходиш автобусну зупинку, хостел, маршрут… Знаходиш відповіді на свої питання, а разом з ними – впевненість та віру у власні сили і людей.
Не все ми змогли передбачити наперед. Звісно, були “проколи”, на які доводилось реагувати миттєво, часом посеред ночі. Ретельно сплановані “програми” прийняття/ поселення, щоденні графіки зазнавали змін. І це нормально. Важливо інше – учасники з інших країн були готові до таких умов і самі пропонували допомогу.
З двох людей вдалося організувати хор Тезе, з трьох аніматорів – групи ділення і ранкові молитви. Члени спільноти “Zilais Krusts” вирішували побутові питання і враховували наші побажання щодо сніданків та новорічної вечері. Водій автобуса висаджував нас у центрі Риги, а 31-го завіз у супермаркет. Представники кожної країни-учасниці приготували щось до святкового столу, а на святкуванні імпровізували з музичними інструментами, оскільки апаратури не було.
Моменти і люди, які запам’ятались найбільше:
1) Перша ранкова молитва на парафії. Була приємно вражена – пісні Тезе звучали так, наче їх виконував професійний хор.
2) Смачна їжа. Після Страсбурга і Берліна це для мене ще одна несподіванка. Нас справді годували доброю і смачною їжею. І в місці проживання, і в Ризі на загальній роздачі їжі. Не було всім відомих консерв з гострими приправами, великих сухих булок, салатів з прокислим майонезом і фасолі з кетчупом. Був смачний латвійський хліб і гарячі страви з овочами щовечора. Був гарячий чай з імбиром вдень і ввечері. Була запакована ковбаса/шинка і твердий сир на обід. Були йогурти, латвійські солодощі, яблука і мандаринки.
3) Дівчина з Казахстану, яка прибула з групою французів, одного дня не поїхала в Ригу, а залишилась готуватися до екзамену. Увечері кожен учасник з її групи прийшов до неї в кімнату поговорити і поділитися “обідом”. Вони говорили і сміялись до пізньої ночі, хоча напередодні видавалось, що в них нема нічого спільного.
4) Дівчина з Хорватії, яка посеред ночі вдарилась ногою об ніжку ліжка, і мені довелось надавати їй першу допомогу (добре, що мала з собою аптечку). Я думала, що наступного дня вона поїде в Ригу і не повернеться (а що як перелом пальця чи ще щось серйозне?), але хлопці-хорвати постійно супроводжували її і всіляко підбадьорювали жартами, так що на новорічному вечорі вона могла танцювати))
5) Айвор – член спільноти “Zilais Krusts”, який водив нас до кроликів та гірських козлів, проводив екскурсію територією комплексу і паралельно виконував роль “завгоспа”. Саме його ми з Юлею “діставали” купою побутових прохань навіть серед ночі: в 1 кімнаті нема гарячої води, комусь потрібен градусник, там забита каналізація… А 1 січня на спільній молитві він співав псалми в ансамблі спільноти – і мені стало таак соооромно за всі дурні питання, що хотілось провалитись крізь землю)))
6) Зустріч з українцями 31 грудня. Того дня в різних місцях Риги я постійно зустрічала знайомих – і волонтерів, і учасників інших груп. Найбільше, звісно, в Кіпсалі перед офіційною зустріччю українців. Ми сиділи перед входом до залу біля кавового апарату, поїдали імбирне печиво (під великим плакатом, який забороняв їсти на килимі :) ), ділились розповідями про роботу і побачене/відвідане, грали в якусь дуже веселу гру і періодично вставали, щоб обійняти друзів та знайомих. Саме тоді я нарешті змогла розслабитися – вперше за останні кілька днів.
7) Святкування нового року. Перед північчю кожен, хто хотів, ділився найважливішим, що трапилося з ним у 2016. А після півночі, вже в новому році, кожен висловив побажання для всіх на наступний рік. Потім були танці, співи, представлення країн, конкурси, куштування страв і спільне прибирання зали, в якій проходило святкування (не уявляю, як би ми з Юлею справились без допомоги учасників). Свято продовжилось в холі будинку, де ми жили, дискотекою, розмовами і співами під гітару. То була найкраща зустріч нового року за останні n років!!!
8) Подарунки. Великою несподіванкою для нас з Юлею було, коли в новорічну ніч француженки, а наступного дня литовці й хорвати подарували нам сувеніри – як для host family! Мабуть, то був найкращий показник якості нашої роботи, і зізнання учасників – “the best group leader” і “our moms” – лише підтвердили це :) Неочікувано, але дуже приємно )))
9) Урочиста молитва з учасниками спільноти “Zilais Krusts” 1 січня. Це спільнота протестантів, їхні молитви відрізняються від звичних греко- та римо-католицьких богослужінь. У них чудовий ансамбль і сповнене експресії виконання релігійних пісень. Коли вони співали всесвітньо відому Hallelujah, ми, взявшись за руки, співали разом з ними. То було неймовірне відчуття єдності, спорідненості з усіма присутніми, ейфорії і ще чогось такого, що неможливо описати словами. Після молитви мене огорнула неймовірна вдячність.
Було ще багато інших моментів: радісних і смішних, непередбачуваних, щирих, часом напружених і дратівливих. Багато спілкування різними мовами, зізнань, втоми і емоційного виснаження. Відвідини церков та музею зброї, концерти в соборах. Пошук автобуса до Арени Рига увечері 31-го грудня. Численні спроби завантажити з інтернету музику на новорічну ніч.
Дякую Богу за цей досвід. Дякую пастору Карлісу, членам спільноти Blue Cross, всім учасникам з інших країн, з якими я розділила цей час.
Круто долати власні страхи й упередження. Класно творити щось хороше з людьми, яких практично не знаєш. І просто неймовірно, як за такий короткий час можна емоційно зблизитися з іншим настільки, щоб розуміти й відчувати певні речі, навіть не знаючи мови. Бо все-таки між нами є дуже багато спільного.
Марта Калиняк
Джерело: youthtours
